«Ви не тренери. Ви батьки»: поради мами Лізи тим, хто вагається

Серія «Розмова з мамою чемпіонки», частина 6 із 6. ← Попередня частина

Фінальна частина нашої розмови з Анною, мамою Лізи Сагалай, — найпрактичніша. Про довіру до викладачки, про те, чому родина чемпіонки не поїхала в Київ, і про відповіді на питання, які ставить собі кожна мама перед дверима танцювального залу.

Довіра, яка почалася з відмови

Історія довіри родини до Юнії Фурман почалася парадоксально — з того, що Юнія відмовилася взяти Лізу. Дворічній дитині чесно сказали: зарано, приходьте пізніше.

«Що тоді, що зараз — це та сама риса: її чесність і відкритість, — каже Анна. — Якщо щось не так, це завжди проговорюється. А одного разу вона сказала мені річ, яку я запам'ятала: "Аня, якщо мені вже не буде чого дати Лізі, я про це відкрито скажу"».

Ще одна риса, яку Анна цінує окремо: Юнія не «тягне ковдру на себе». Коли номеру потрібен погляд іншого професіонала — вона сама це рекомендує: «Постановки хореографа — як почерк: якою ручкою не пиши, видно, що писала та сама людина. Юнія це розуміє і не боїться залучати когось ззовні — заради розвитку дитини. Професіоналів може бути багато, а таке поєднання професіонала з чудовою людиною — це окремо».

Чому не Київ

Питання, яке родині ставлять регулярно: чому дитина такого рівня займається в Ірпені, а не в столичній студії, «куди возять серйозних»?

Відповідь Анни — знову про Юнію: «Якщо настане момент, коли їй не буде чого дати Лізі, вона скаже. Але знаючи її жагу до навчання — не думаю, що це станеться найближчими роками. Коли розвивається не тільки дитина, а й люди, які навчають, — це дві паралельні прямі, які не перетнуться. Вони просто ростуть угору разом».

«Моя дитина без особливих даних. Чи є сенс?»

Це питання Анна отримала від нас у лоб — бо сама колись була на місці мами, яка вагається.

«Обов'язково пробувати. Те, що бачить мама або люди поруч, — не завжди те, що є в дитині насправді і що може побачити професіонал. Без спроб не визначитися», — каже вона.

Друга половина відповіді — про вміння слухати: «Дуже важливо чути дитину. Вона не хоче, бо їй справді не подобається, — чи не хоче, бо просто лінь? Якщо це "мені лінь" — то це якраз гарний привід прищепити дисципліну, яку дають танці і спорт узагалі. А якщо дитина каже "я навіть пробувати не хочу" — знову ж: чути дитину».

На питання, що б вона сказала собі тодішній, яка тільки веде доньку на перше заняття, Анна відповідає без паузи: «Ти зробила правильний вибір».

Як не стати «спортивними батьками»

І головна порада — тим, чия дитина щойно почала і робить перші успіхи. Як підтримувати без «давай-давай, де медаль»?

«Я скажу лише одне: продовжуйте просто виховувати маленьку дитину. Просто любити її так само, як ви любили до початку її шляху в танцях, — каже Анна. — Ви не тренери, ви не хореографи. Як ви любили дитину — так і продовжуйте любити. А все інше за вас зроблять люди, які в цьому профі».

У родини Лізи це не гасло, а щоденна практика: батьки однаково обіймають доньку після перемоги і після невдачі, не розбирають її помилок (для цього є професіонали) і чітко знають свою роль. «Ми для себе дуже чітко відокремили: ми не другі тренери. Ми батьки. Ми — підтримка», — підсумовує Анна.

Це була фінальна частина серії «Розмова з мамою чемпіонки». Початок — «Ви, мабуть, балерину ростите», повний шлях Лізи — у статті «Шлях Лізи». Розмову вела Катерина Бадікова; цитати мінімально відредаговано для читабельності.

Ваша дитина ще не пробувала? Набір у групи триває з 1 серпня — запишіться на пробне заняття (300 грн).