Найбільша картина Дубліна: закулісся світового фіналу очима мами

Серія «Розмова з мамою чемпіонки», частина 5 із 6. ← Попередня частина

Про медалі Дубліна ми вже писали. Але в кожного чемпіонату є друге життя — за лаштунками. Там, де реквізит їде через пів Європи, де гримерки обіймаються, а суддя, сама того не знаючи, сидить поруч із мамою фіналістки. Анна, мама Лізи Сагалай, розповіла нам саме цю частину історії.

Картина метр вісімдесят на два

Для номера «Painting the World» — того самого, де Ліза з пензликом розмальовує світ, — потрібна була рама картини розміром метр вісімдесят на два метри. У Дублін її не повезеш у валізі.

«Металева конструкція розбиралася, дві метрові рейки складалися. А от багети — як є метр вісімдесят, так і є, — розповідає Анна. — Їх розписували вручну, там вкладено дуже багато праці й часу. Пакували щільно-щільно: плівка, пупирка, картон».

Далі — маршрут, гідний логістичної компанії: Новою поштою на захід України, там реквізит забирав перевізник, який їздить до Дубліна. Завдяки другові однієї з родин тріо картина приїхала за два тижні до чемпіонату й чекала на дітей уже в Ірландії. За два дні до виступу її зібрали в The Convention Centre. А після фіналу — розібрали, спакували і тим самим шляхом відправили додому.

За лаштунками реквізит став місцевою знаменитістю: «Хлопцям, які там працюють, було дуже легко пояснити, що в нас за реквізит. Найбільша картина? — Так, ми знаємо, про що мова».

Гримерки, де обіймаються всі

Найтепліший спогад Анни з Дубліна — не сцена і не п'єдестал.

«У гримерках були колективи з усієї України. І діти йшли одне до одного з такими теплими обіймами, з привітаннями — не будучи з одного колективу, з абсолютно різних міст. На нагородженнях вибігали на сцену обіймати своїх. Вітали не лише діти — віталися хореографи різних студій. Це величезна українська танцювальна родина. Мурахи — не передати».

Були й міжнародні моменти: «Ідеш коридором — підходять британці й кажуть Лізі: ти чудово розмалювала цей світ. Потім німці: хижачка ще та! Люди бачили її в різних образах і питали: як ти можеш бути такою різною?»

А на гранд-фіналі поруч з Анною сиділа відома українська хореографиня з донькою — вона колись судила виступи Лізи, але гадки не мала, що поруч її мама. «Вона кожною клітинкою тіла протанцьовувала Лізин танець — і щоразу казала: наша Ліза. Це було так виглядно», — усміхається Анна.

Чесно про перемоги: «Не їдьте за перемогою»

Дублін-2026 — це 3 золоті медалі вихованців IDC і 10 дітей з Ірпеня у складі збірної України. Але Анна — мабуть, найкраща людина, щоб пояснити, чому за цими цифрами не можна їхати спеціально.

Минулого року родина теж була у фіналі — і повернулася без подіуму. «Ми тоді сиділи в центрі з іншими батьками й казали: не їдьте за перемогою, не очікуйте її. Побачити, який є рівень у світі, щоб діти побачили інших дітей, — це того настільки вартує», — згадує вона.

Цього року, каже Анна, Лізі «ще й зірки зійшлися»: категорія її віку, де конкуренція чесна. «Коли ти п'ятирічка і змагаєшся з дев'ятирічкою — це нереально: ти щойно почав ходити, а хтось уже танцював. І наступного року все може бути інакше — інші конкуренти, інший вік, симпатії суддів. Не тому, що ти стала слабшою». Тому дочку вона готує заздалегідь: легко не буде і не мусить бути.

А про десятьох ірпінських дітей у збірній каже без жодного «пощастило»: «Це діти, яких я бачила щодня в залах. Які ставили собі мету, спотикалися і вставали. Це плідна праця повного тріо: батьки, хореограф і дитина. Коли серця б'ються в унісон — це про те».

Фінал серії: «Ви не тренери. Ви батьки» — поради Анни тим, хто тільки вагається. Читати частину 6 →

Цитати мінімально відредаговано для читабельності. Результати всіх номерів IDC у Дубліні — у статті «Шлях Лізи».