«Обирати серцем»: велике інтерв'ю із засновницею IDC

Ми звикли бачити Катерину Бадікову як засновницю Irpin Dance Centre — людину, яка будує студію, команду і великі плани. Але за цим стоїть своя танцювальна історія: музична школа в маленькому Токмаку, бальні танці в Дніпрі, чемпіонат України — і вибір, про який вона досі згадує. Ми поговорили з Катериною не про студію, а про неї саму. Вийшла розмова про мрію, яка не відпустила, — і про те, чому в IDC дітей вчать обирати серцем.

Дитинство: Токмак

— Скільки вам було років, коли ви вперше зайшли в танцювальний зал?

— П'ять. Я вступала в перший клас — і разом з цим мене привели на танці. Це була музична школа в маленькому місті Токмак на Запоріжжі, там був клас хореографії: балет, класична хореографія, гімнастика, сольфеджіо, фортепіано. Туди брали з шести, і я дуже хотіла — чекала, коли мені виповниться шість. Батьки мене підтримали.

О сьомій ранку я сама йшла через усе місто в музичну школу, займалася до полудня, обідала в мами на роботі, міняла рюкзак — і йшла в звичайну школу. А ввечері — уроки за обидві. Мені було шість, і мені навіть ні з чим було це порівняти. Я думала, що все окей. Мені дуже подобалось.

— Що з тієї школи ви впізнаєте сьогодні у власній студії?

— Всебічний розвиток. Коли ти багато всього спробував, тобі легше знайти себе: ти вже знаєш, що тобі подобається, а що ні. І навіть те, що «не подобається», виховує дисципліну — розуміння, що є «подобається», а є «треба». А ще нас уже в шість років вчили творити: ми самі обирали музику, придумували історію, ставили свою першу хореографію — і захищали її перед викладацькою комісією. Це було дуже складно. І дуже цікаво.

— На сторінці «Про нас» є ваша фраза: картинки танцювального дитинства — «не дуже яскраві». Які картинки за нею стоять?

— Їх багато. І всі вони вже з підліткового віку, коли наша сімʼя переїхала в Дніпро. Дорога до залу через небезпечний район — я виходила з маршрутки, опускала голову і майже бігла. Зал, який був навіть не залом, а неопалюваним холом університету: напіврозбиті вікна і паркет, що буквально розпадався на дощечки. І спортзала звичайної школи, де ми займалися три роки без жодного дзеркала — а для танцівника це як без повітря.

Але ми все одно бігли на тренування. Тренерка була фанатом своєї справи і так нас тримала, що ми бачили тільки ціль — наступний турнір, як маяк, а не всі ці недоліки. У мене тоді було одне правило: хоч школа далеко, хоч немає грошей — попри все, я буду туди їздити.

— Був момент, коли танці могли закінчитися назавжди?

— Так, і не з моєї волі. У підлітковому віці в мене виявили ваду серця й заборонили будь-які фізичні навантаження. Це було дуже боляче, бо танці були всім — це було моє життя. Я не уявляла, чим займатися далі. Цей період тривав кілька років: обійшлося без операцій, і з роками лікарі зняли заборону. Я повернулася до танців.

Бальні танці: сльози на турнірі

— Як з'явилися бальні танці?

— Випадково — і назавжди. Ми на той час переїхали в Дніпро. До нас приїхали родичі — їхній син займався бальними танцями — і запросили нас подивитись на змагання. Мені було років дев'ять. Я дивилася на це з захопленням: діти мого віку танцюють у парах десять танців, європейська програма в красивих сукнях, латиноамериканська — зовсім інша, і обидві неймовірні. А десь через годину я почала плакати великими сльозами. Мама не розуміла, що сталося. А я плакала, бо зрозуміла: я займалася не тими танцями. Ось чим я хочу займатися.

Так я потрапила в школу, яка проводила той турнір. Щоправда, ще майже рік довелося чекати дозволу лікарів. А далі почалася зовсім нова ера — уже свідома. У шість років ти просто хочеш танцювати, а в дев'ять-десять уже точно знаєш, що тебе запалює.

— Назвіть точні факти: клуби, тренери, результати.

— Починала я в «Гармонії», потім був «Ренесанс», а потім я перейшла в школу Олени Єжової — і це був найкращий період моєї танцювальної кар'єри. Просто квантовий зріст: усі свої успіхи й нагороди я здобула там. Спочатку танцювала і стандарт, і латину, останні роки — тільки латину. Дійшла до B-класу. Найдорожча перемога — перше місце на чемпіонаті України в латині: це була довгоочікувана перемога, а до неї — дуже багато «просто участі» і роботи над собою.

— Кажуть, партнерство в бальних — це майже шлюб.

— Це дуже болюча тема. Партнери — великий дефіцит, і ти не обираєш серед десятьох «за людськими якостями». Я кілька років танцювала взагалі без партнера — це роки стагнації, коли ти просто приходиш у зал, бо любиш танцювати. Потім був партнер-початківець: щоб стати з ним у пару, мені довелося спуститися на кілька рівнів назад. А з останнім партнером це було не про шлюб — про компроміси заради спільної мети. Знайти людину, яка підходить тобі за рівнем підготовки, і за людськими якостями — велика-велика вдача. На жаль, не всім щастить.

— Яка поразка навчила вас більше за перемогу?

— У бальних вчить сама система. На серйозному турнірі пройти з першої вісімки у півфінал — уже досягнення: суддя може просто не побачити твою найкращу хореографію, бо ти танцюєш в іншому кінці паркету одночасно з усіма. А якщо ти у фіналі — треба відтанцювати п'ять танців підряд. Коли на останніх силах закінчуєш джайв, п'ятий танець, — ти вже не можеш підняти ноги. І ти повертаєшся в зал і працюєш далі. Після кожного турніру ти повертаєшся іншим.

Перше місце ніколи не було самоціллю. Це змагання самим із собою: на наступному турнірі я буду точно кращою, ніж на попередньому. (Ті самі слова — «я конкурую сама з собою» — сьогодні каже семирічна учениця IDC Ліза. Ми не підказували.)

Інший шлях — і повернення

— Чому спортивна кар'єра закінчилася?

— Я виросла, і треба було ухвалювати дорослі рішення. Я закінчила університет, працювала у великій компанії — і вирішила їхати вчитися за кордон. І саме коли всі документи були готові, мені запропонували стати в пару з дуже сильним партнером — готуватися до Блекпула. Блекпул тоді був мрією всього життя. Але треба було обирати, і я зробила вибір не на користь танців.

— Шкодуєте?

— Чесно — часто. Я обрала раціональною частиною, а серцем хотілося танцювати, і сумніви потім переслідували мене роками. Просто на той момент професія танцівника не виглядала перспективною — перед очима не було прикладів успішних танцівників. Це вже потім з'явилися «Танці з зірками» і всі ці шоу, які показали: танці можуть бути гідною професією. Тому дівчинці, яка сьогодні стоїть на такому самому роздоріжжі, я скажу те, чого тоді ніхто не сказав мені: обирати серцем. Зараз можливостей набагато більше — викладання, сцена, шоу-балети, комерція. А її батькам — підтримувати і направляти. Якщо бажання щире, успіх помножиться на десять.

— Ви пішли в інженерію, потім у бізнес-освіту й маркетинг. Танці допомагали?

— Я завжди обирала творчі спеціальності, і маркетинг — це теж багато творчості. Думаю, мислення і підходи з танців підсвідомо працювали й там. А бізнес-освіта потім дуже допомогла будувати студію: дивитися на неї з обох боків — і як викладачка, коли я з групою, і як власниця, коли підбираєш команду й вибудовуєш процеси. Найважче було навчитися перемикатися між цими ролями.

— Як ви повернулися до танців?

— Через п'ять непростих років у декреті. Мені треба було почати робити щось, що я люблю, — щось для себе. У 2020-му я набрала маленьку групу дорослих жінок у Ворзелі: п'ять людей, бачата й сальса. Для мене це була психологічна реабілітація — повернення до себе через танці. А далі все закрутилося: одна група переросла в кілька, додалися ранкові, і в якийсь момент у тому залі перестало вистачати місця й годин.

— Що виявилося найважчим у переході «я вмію танцювати» → «я вмію навчити»?

— Відійти від професійної системи. Мене вчили керувати кожною клітиною тіла: звідки йде рух, як підключається дихання, який мʼяз напружити, який розслабити. Я спершу намагалася передавати це людям, які просто прийшли позайматися для себе, — їм було цікаво слухати, але фізично неможливо зробити. Тож я почала розробляти власні підходи: як адаптувати ці знання, щоб людина швидко затанцювала — і в кайф. І знаєте що? Коли ти вчиш, ти сам навчаєшся ще більше.

— Хто був вашим взірцем викладача? І антивзірцем?

— Взірець — Олена Єжова, з якою я й дотанцювала до своїх головних результатів. Людина, яка горить своєю справою: у неї танцівники з першими місцями Блекпула, і вона вміє розтанцювати будь-яку дитину, з якими б даними та не прийшла. Я досі надихаюся нею.

Антивзірець — одна зі студій, де я займалася в дитинстві. Там був суто бізнес: неважливо, які в тебе здібності й бажання, — важливо, ким працюють твої батьки і чи можуть занести велику суму. Партнери там були як товар: станцьовану пару могли розбити, якщо за іншу дівчинку заплатили більше. Викладач, який бачить у дітях гроші, — це точно не здорове виховання. Тому сьогодні я не приймаю у викладачах двох речей: коли людина переслідує інші цілі, ніж розвиток дитини, — і коли самостверджується за рахунок початківців. Діти це відчувають миттєво.

— Ви багато працювали з дорослими. Що приводить людину в зал у 30, 40, 50?

— Бажання. Часто — ще дитяче: колись не було студії поруч, грошей, батьки не відвели. У дорослому віці це легше реалізувати, але важче знайти час. А заважають голоси в голові: «я як колода», «у інших краще виходить», «я смішно виглядаю». Дуже багато людей з великим бажанням так і не доходять до залу через ці голоси.

— Розкажіть про ученицю, яку ви згадуєте найчастіше.

— Одна жінка з моїх дорослих груп працювала на двох чи трьох роботах і сама виховувала дитину — справжній режим виживання. Але вона знайшла час на своє хоббі. В залі вона була собою: розквітала на очах, з кожним заняттям. Коли ми переїхали у великий зал із вікнами на вулицю, виявилося, що один чоловік приходив і дивився, як вона танцює. Довго не наважувався. Потім познайомився. Зараз вони одружені, у них дитина. Через танець вона відкрилася — і цей вогник запалив людину, з якою вона пов'язала своє життя. Я завжди згадую цю історію.

— Чому сьогодні IDC — це насамперед про дітей?

— Після повномасштабного вторгнення ми змінили вектор на всебічний дитячий розвиток — це наш головний фокус. А соціальні танці для дорослих — це ще й брак рук: викладачі з Києва не готові їздити заради однієї-двох груп. Чи повернемо — час покаже. Для дорослих у нас зараз є ранкові заняття, і я знаю, як багато вони дають, — сама колись повернулася до життя саме через таку групу.

Друга дитина

— Що сказала ваша сім'я, коли ви оголосили: «відкриваю студію»?

— Сім'я розділилася. Чоловік Тимофій підтримав одразу — він бачив мої «гарячі очі» і те, як терапевтично на мене впливає повернення до улюбленої справи. Власне, він і запропонував відкрити студію. Мої амбіції були — невеликий зал, а він сказав: ні, відкриваємо велику школу. А батьки й найближче оточення казали, що ми божевільні — так ризикувати, відкривати в Ірпені школу на 250 квадратів. Мені було страшно, я тоді не бачила свого потенціалу. Тому я дуже вдячна чоловікові: він як візіонер бачить на кілька років уперед — і вміє підтримати до кінця.

— Чим ви платите за студію?

— Часом. Весь наш вільний час — це студія та її розвиток. Але цим живе вся сім'я: наш син Микита дивиться всі трансляції виступів і вболіває за наших дітей так само, як ми. А танцювати самій зараз, на жаль, не виходить — і я відчуваю, що разом з танцями пішла частина радості. Треба повертати танці.

— Чим ви вимірюєте, що все було правильно?

— Очима наших дітей. Коли вони горять своєю справою, біжать на тренування, коли їм вдається — і їх у цьому підтримують. Можливо, у цьому багато того, чого не було в моєму дитинстві: коли я бачу цих дітей, я наче виправляю те, чого не було в мене. Я хочу, щоб у них було щасливе дитинство попри все, що відбувається навколо. І щоб у кожного була не просто наступна медаль, а велика мрія.

— Ким ви себе відчуваєте передусім: танцівницею, підприємницею, мамою?

— Мамою, мабуть. А ще я завжди кажу: у мене двоє дітей — син і танцювальний центр. Хочу, щоб коли Микиті буде тридцять, він пам'ятав: ми робили щось корисне. Ми зробили щасливими багато дітей. І колись він побачить на великій сцені артистку й скаже: «О, це ж та дівчинка, яка займалася в студії моїх батьків».

«Мені свого часу не вистачило сміливості, бо не було прикладів успішних танцівників. Тепер ці приклади ростуть у наших залах». Якщо ваша дитина стоїть на своєму роздоріжжі — почніть із пробного заняття (300 грн): подивіться на викладачів, на зали і на те, як загоряються очі. А якщо на роздоріжжі стоїте ви — у нас є ранкові заняття для дорослих: Катерина точно знає, з чого починається повернення до себе.